Наша пiсня, наша мова не вмре - не загине! Мова - душа народу, вона його цвiт i зав'язь, без неї дерево нацiонального життя в'яне i засихає. Вiдберiть у народу мову - i вiн гине як народ, як нацiя. Згадаймо вiрш В. Сосюри "Юнаковi": О мова рiдна! Їй гаряче Вiддав я серце недарма. Без мови рiдної, юначе, й народу нашого нема. Не може жити країна без мови, як не може жити людина без серця, без душi. Тому й бережуть народи свiй неоцiнений скарб навiть пiд будь-яким гнiтом. Зберiг свою мову й український народ. Вперше письмово українську мову зафiксовано в грамотi 1341 року, але вона звучала на рiзнi голоси в думах i пiснях. протягом столiть її невпинно шлiфували в усному мовленнi й простi селяни, i козаки-лицарi, i мандрiвнi поети-спiваки - кобзарi та бандуристи. Потiм за допомогою I. Котляревського, М. Кулiша та Т. Г. Шевченка виникла українська лiтературна мова, що зблизила народну мову з письмовою i стала основою сучасного мовлення. I заблищала вона дорогоцiнним дiа